Фільм «Все завжди і водночас» (Everything Everywhere All at Once), знятий дуетом режисерів Деніела Квана та Деніела Шайнерта, став справжнім феноменом у світі незалежного кіно. Стрічка, що поєднує наукову фантастику, абсурдну комедію, драму й бойовик, перетворилась на культурну подію, яка не лише здобула десятки престижних нагород, включно з «Оскаром» за найкращий фільм, а й відкрила нову сторінку в розвитку теми мультивсесвіту в кіно. Вона доводить, що навіть на фоні блокбастерів Marvel можна створити щось оригінальне, емоційне й водночас глибоко людяне.
Ідея фільму: хаос світу — це дзеркало внутрішнього хаосу
«Все завжди і водночас» — це не просто кіно про паралельні реальності. Це стрічка про те, як важко бути людиною в епоху нескінченних виборів, інформаційного перевантаження та особистих криз. У центрі — Евелін, іммігрантка середнього віку, власниця пральні, чий шлюб тріщить, донька віддаляється, а податкова інспекторка вимагає звіту. Раптово вона дізнається, що є ключем до порятунку мультивсесвіту і повинна освоїти навички своїх «альтер-версій», аби зупинити всеохопне знищення.
Проте фільм не про супергероїв, а про звичайну жінку, яка шукає сенс у повсякденній метушні. За яскравими боями, нестандартними гегами і візуальним хаосом ховається проста ідея: світ може бути абсурдним, але навіть у ньому любов і прийняття — найсильніша зброя.
«Це фільм, що божеволіє зі швидкістю світла, але ніколи не втрачає серце», — пише David Ehrlich з IndieWire.
Сюжет: мультивсесвіт як метафора життя
Стрічка розпочинається, як звичайна драма про сімейні та фінансові труднощі. Але вже за кілька хвилин сюжет вибухає в абсолютно несподіваному напрямку. Евелін опиняється у вирі альтернативних версій свого життя — від зірки бойовиків до шеф-кухаря з рататуй-пацюком, від каменя на краю прірви до світової знаменитості з гарячими сосисками замість пальців. І кожна з цих реальностей не просто комедійний прийом, а відображення її внутрішніх сумнівів і мрій.
Головна антагоністка фільму — Джобу Тупакі — є гіперболізованою версією доньки Евелін. Вона втілює ідею цілковитого нігілізму: якщо все можливо, то ніщо не має сенсу. І саме ця боротьба — між байдужістю і любов’ю, між хаосом і зв’язком — стає головним стрижнем фільму.
«Цей фільм не боїться бути смішним, сумним, дивним, а часом і філософськи надто глибоким — і саме тому він такий живий», — вважає Stephanie Zacharek з Time.
Персонажі: буденність, що розкривається як космос
Мішель Єо в ролі Евелін — справжнє одкровення. Її героїня — водночас втомлена матір, жінка, яка жертвує мріями, і випадкова рятівниця всесвіту. Вона поєднує фізичну силу, комедійний таймінг і драматичну глибину. Саме завдяки її універсальності глядач вірить у весь цей сюрреалістичний світ.
Ке Хюї Кван, який зіграв чоловіка Евелін — Веймунда, повертається на екрани після тривалої перерви з роллю, яка розбиває серце. Його герой — не типовий «слабкий чоловік», а приклад того, як м’якість, доброта і наївність можуть бути актами мужності.
Стефані Сю в ролі Джой/Джобу — яскравий символ покоління Z, яке бореться з тиском батьків, відчуттям безнадії й бажанням бути почутим. Її виконання — емоційно насичене й стильово безкомпромісне.
«Мішель Єо і Ке Хюї Кван — пара, яка не рятує світ, а навчає нас, як його прийняти», — зазначає Peter Travers з ABC News.
Візуальний стиль: хаос, який має сенс
Режисери-дебютанти на великому рівні — Деніели — створили фільм, який виглядає, як шалене музичне відео, вірусний TikTok, відеогра і класична драма водночас. Монтаж блискавичний: реальності змінюються щосекунди, стилі кіно змішуються, а візуальні прийоми — від мультиплікації до бойових сцен у стилі Гонконгу — не дають відірвати погляд.
Попри шаленість, фільм не втрачає чіткої візуальної структури: кожен кадр побудований ретельно, кожна стилістична зміна — мотивована емоційно. Візуальний трюк тут — не просто ефектність, а форма вираження глибших переживань.
«Це не просто фільм. Це кіно-колаж, вибух культури і стилю, але з серцем посередині», — підкреслює Bilge Ebiri з Vulture.
Звук і музика: іронія та емпатія
Саундтрек фільму створено гуртом Son Lux, і він ідеально доповнює хаотичну естетику. Музика варіюється від ніжних фортепіанних тем до індустріальних вибухів і електроніки. Вона передає водночас відчуття тривоги й краси, порожнечі й надії.
Звуковий монтаж також відіграє важливу роль: різкі зміни темпу, раптові тиші, звук сирників, що перетворюються на портали — усе це підсилює досвід перегляду, роблячи його ще більш емоційним і цілісним.
Порівняння з іншими фільмами
Хоча «Все завжди і водночас» розвиває тему мультивсесвіту, як і фільми Marvel («Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля»), підхід тут зовсім інший. Це не масштабне зіткнення світів, а глибоко особисте дослідження — «мультивсесвіт емоцій», де все зводиться до однієї родини і її болю.
Також стрічка перегукується з роботами Чарлі Кауфмана, як-от «Бути Джоном Малковичем» чи «Аномаліза», у своїй здатності перетворювати абсурд у метафору внутрішнього життя.
Значення фільму і вплив
«Все завжди і водночас» — не просто фільм, а явище. Він довів, що можна створити фільм, який одночасно розважає, провокує, змушує сміятися й плакати. Він відкрив нові горизонти для жанрового кіно, незалежного виробництва й азійсько-американського кінематографу.
«Це фільм, що говорить: ти не один у своїй тривозі. Навіть якщо світ розвалюється, любов — це те, що його тримає», — підсумовує Alissa Wilkinson з Vox.
І саме тому він справді змінив уявлення про мультивсесвіт — зробивши його не математичним конструктом, а простором для людської душі.