Коли мова заходить про екранізації літературної класики, особливо настільки монументальної, як «Дюна» Френка Герберта, ризик провалу завжди високий. До Дені Вільньова вже були спроби перенести роман на екран: культова, але хаотична версія Девіда Лінча 1984 року та кілька телевізійних адаптацій. Проте саме Вільньову вдалося створити щось дійсно епічне, глибоке і візуально вражаюче. Його «Дюна: Частина перша» (2021) — не лише вірна адаптація першої половини книги, а й самодостатній витвір мистецтва, який відкриває нову еру для науково-фантастичного кіно.
Ідея фільму: влада, екологія та людська доля
«Дюна» — не просто історія про далеке майбутнє. Це роздуми про владу, релігію, колоніалізм, екологію та еволюцію людини. Вільньов зберігає ці ключові теми, не спрощуючи матеріал для масової аудиторії. У центрі фільму — юний Пол Атріда, спадкоємець могутнього роду, який потрапляє у вир політичних інтриг, змов і пророчих видінь. Планета Арракіс, на якій відбуваються головні події, стає не просто фоном, а повноцінним персонажем — небезпечною, живою, загадковою.
«Це більше ніж просто наукова фантастика. ‘Дюна’ — це міф, втілений у кадрі», — пише Robbie Collin для The Telegraph.
Сюжет: вступ до великої саги
Сюжет фільму охоплює першу половину роману. Після того як Імператор передає контроль над Арракісом дому Атрідів, герої прибувають на планету, щоб взяти під свій контроль видобуток надзвичайно цінного ресурсу — меланжу, або «прянощів». Це речовина, яка дозволяє міжзоряні подорожі та має психоактивні властивості. Але за благородним призначенням криється пастка, розставлена політичними ворогами — домом Харконненів. На тлі конфлікту Пол поступово відкриває в собі надлюдські здібності, передбачені древніми пророкуваннями.
Фільм зосереджується на атмосфері, взаєминах і розвитку персонажів, що вигідно відрізняє його від більшості сучасних блокбастерів, орієнтованих лише на екшн. Вільньов не квапиться, дає простір тиші й напрузі, дозволяючи глядачеві повноцінно зануритися у світ.
«‘Дюна’ Вільньова — це не просто фільм, це гіпнотичне занурення у космічну одіссею», — зазначає A. O. Scott з The New York Times.
Персонажі: глибина за межами фантастики
Одним із найсильніших аспектів фільму є акторський ансамбль. Тімоті Шаламе у ролі Пола Атріда грає з тонкою чутливістю — не як героя, а як юнака, що лише наближається до свого призначення. Його Пол — це ще не месіанська фігура, а підліток, який вагається між страхом і відповідальністю.
Оскар Айзек в образі герцога Лето — гідний правитель, сповнений честі і стриманої сили. Ребекка Ферґюсон у ролі леді Джессіки — складна і багатогранна, з поєднанням материнської ніжності та містичної сили. Варто також згадати Шарлотту Ремплінг у ролі Матері Ґаї Гелен, яка з’являється лише на кілька хвилин, але залишає сильне враження.
«Акторський склад працює з рідкісною злагодженістю. Вони не просто виконують ролі, а втілюють персонажів Герберта з максимальною повагою до джерела», — пише David Ehrlich з IndieWire.
Візуальний стиль: монументальна естетика
«Дюна» — це візуальне диво. Робота оператора Ґреґа Фрейзера та художника-постановника Патріса Верметта заслуговує найвищих похвал. Пейзажі Арракіса — величезні, суворі, майже позаземні. Кораблі нагадують монолітні комахи, а костюми фременів – органічно вписані у пустельну естетику.
Фільм сповнений символізму. Масштаб не лише в розмірах, а в тиші, ритмах і рухах камери. Кожен кадр побудований як картина — велична, спокійна і загрозлива водночас. Вільньов досяг унікального балансу між художньою елегантністю і жанровим видовищем.
Музика і звук: відчуття іншого світу
Саундтрек Ганса Циммера — це окремий шедевр. Музика, заснована на експериментальних звуках, східних мотивів та електронних текстурах, створює атмосферу таємничості й тривоги. Вона не просто супроводжує події, а формує простір, у якому вони відбуваються. Звуковий дизайн – ще одна потужна складова: від шепоту Бене Ґессерит до гуркоту піщаних червів усе звучить потужно й проникливо.
«Циммер створив для ‘Дюни’ звук, якого ми ще не чули. Це музика, що резонує з планетою і проростає у свідомості», — наголошує Alexis Petridis з The Guardian.
Паралелі з іншими фільмами
«Дюна» часто порівнюється з такими епопеями, як «Володар перснів» чи «Зоряні війни», і це не випадково. Усі ці твори ґрунтуються на міфології, конфлікті добра і зла, становленні героя. Проте «Дюна» вирізняється філософічністю та амбівалентністю. Пол — не класичний герой. Він водночас і рятівник, і потенційна загроза. У цьому сенсі стрічка ближча до «Апокаліпсис сьогодні» Копполи або «2001: Космічна одіссея» Кубрика.
Фільм Вільньова також вирізняється повільним темпом і медитативною атмосферою, що може нагадати роботи Андрія Тарковського. Це не стрічка для швидкого перегляду, а досвід, що потребує часу і уважності.
Місце у сучасному кіно
«Дюна: Частина перша» — це приклад того, як можна поєднати художню вишуканість із блокбастерною масштабністю. У добу сиквелів і ремейків вона стала ковтком свіжого повітря, показавши, що великобюджетне кіно може бути розумним, глибоким і візуально витонченим.
«Це кіно, яке доводить: наукова фантастика ще здатна бути високим мистецтвом», — підсумовує Ann Hornaday з The Washington Post.
Завдяки «Дюні» Вільньова, фантастика знову повертається до своїх філософських коренів. І це лише початок великої подорожі, яка, без сумніву, залишить помітний слід в історії кінематографа.